Краеведение. Рефераты. Туризм

Продукция торговой марки «Гетьман» хороша и красотой, и качеством, и стилем, и ценой.
Особо хочется отметить стихи на контр-этикетке. Потребление алкоголя требует праздника, ритуала, песен, стихов. А потребление горилки с перцем, конечно не полноценно без хотя бы небольшого продвижения в украинской культуре:

Наливай, козаче, с перцем повную чарчину
Вшануй Волю, Вшануй Долю, Вшануй Україну.
Щоб жила и процвітала, козаків плодила.
А їх сила молодецька Волю боронила.
Щоб було у кожній хаті з хлібом до хліба,
Наливай, козаче, с перцем. Будьмо, Україно!

шан (сан) древнее скифское слово, вошедшее в крымскотатарский, украинский, русский язык. Означает славу, почет, высшее место. Вшанувати — прославить, оказать высшее уважение, почет. Остальное вроде понятно и без перевода.
Как человек с корнями из Северской земли, не мог пройти мимо горилки с таким звучным названием.

Северин Наливайко

Северин Наливайко був розумний, освічений, гарний на вроду чоловік. Замолоду він козакував і зробив багато походів із ріжними козацькими ватажками; служив він якийсь час у князя Константина Острожського, але в 1594 році покинув службу, зібрав чималу ватагу охочих до козацького хліба і почав з нею промишляти. Він мав дуже добрий хист гуртовати, організувати людей, і ватага його зросла незабаром мало не до трьох тисяч чоловіка. Тоді як раз козакам траплявся добрий „заробіток». Ще з 1593 року, чи й раніш, розпочалася велика війна між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Воєнну поміч Австрії давав тільки римський папа. Отож австрійський двір шукає помочи скрізь: у Московщини, Польщи, Семигороду, Молдави. Довідались і про запорожських козаків і вислали до них, у Січ, посла. Літом 1594 р. посол Лясота привіз листи од цісаря і запрошував, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. В дарунок привіз він 8 тисяч дукатів. Се козакам показалось дуже мало: вони хотіли, щоб з ними списали умову і призначили платню на рік. І не пішли в Волощину, а пообіцяли, що „шарпнуть» Татар у них вдома – підуть на Перекоп.

Се, чого зріклись Запорожські козаки, взяв на себе Наливайко і з своєю ватагою подався на Волощину, переймати Татар. Сили його були невеликі, але все ж він забрав у Татар кілька тисяч коней та погромив оселі татарські на низу Дністра. Потім напав він на турецькі міста Кілію та Тегиню (Бендери) і багато набрав ясиру (полону), та одбив у нього волоський господарь і багато його війська вигубив. Наливайко мусів вернутися до-дому і став у Браславщині. На той час в Браслав з`їхалося багато панства „на судові роки» (сесія земського суду), на які зїздилася шляхта з усього воєводства. Наливайко напав на шляхетський табор, пограбував і забрав багато коней, панського добра і грошей, що найшлись у таборі. Браславські міщане перейшли на сторону козаків; взяли замок, забрали армату, і якийсь час були панами міста. На другий рік (1595) Наливайко з Запорожцями (гетьманом у них був Григорій Лобода) ходили знову на Волощину на поміч Австрії. Вернувшись звідтіль із великою здобиччю через Галичину на Волинь, Наливайко заходився грабувати в Білорусі – загони його доходили аж до Могилева, який теж пограбували. Козаки Наливайкові із добиччю розбрелись по своїх селах, а сам він повернувся у Острог до свого брата, попа Даміяна. Запорожська ж козаччина розташувалася в Київському Полісю – наїдалася „хлібом його королівської милости».

Саме тоді, року 1596, заведено було на Україні унію (про се буде мова далі). Очевидно, що козаччина стояла на стороні православної партії і ворогувала проти тих, хто ту унію завів та був ворогом православія. Наливайко грабує маєтності і нищить добро Терлецького, що саме тоді поїхав до Риму, а Лобода – Олександра Сємашка, старости Луцького. Через те й усіх православних прозивали „Наливайками».

Нарешті, уряд польський не міг далі витримати, бачучи, що Наливайко починив останньої зіми на Волині, а особливо в Білорусі.

У січні (январі) року 1596 король звелів польському гетьманові Жолкєвскому рушити на козаків. В кінці лютого Жолкєвский прийшов на Волинь – і почалася перша справжня війна польської Корони з козаками. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Браславщини, де й став на зімівлю. Він обертається до Запорожських козаків, щоб прийняли його до гурту.
Григорій Лобода

Гетьманом у них був тоді Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні, бо Наливайківці не мали доброї слави. Та все так склалося, що він таки мусів пійти з ним на згоду. Жолкєвский, бачучи те, послав до Лободи гонців, щоб Запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися близче до Київа. Коло озера Острий Камінь, недалеко Білої Церкви, Жолкєвский напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Київа, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкєвский оточив їх з усіх боків.

Довго билися з Поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, бо до Поляків надходили все свіжі сили, а козаків було тільки кілька тисяч таких, що могли одбиватися; до того ще поміж Наливайківцями та Запорожськими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, але на його місце настановили не Наливайка, а Кремпського. Через ті сварки та ще через голод і згагу козаки не змогли далі здержувати натиску Поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і неславних: вони повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви й срібні труби, що прислав австрійський цісарь, видати Наливайка і инших головних проводирів повстання. Козаки згодилися на се, але коли вони віддали зброю, то на них накинулись Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю або й більш труп лежав на трупі. Було усіх в таборі, з жінками й дітьми, до десяти тисяч, а не втікло більш як півтори тисячи, під проводом Кремпського. Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму р. 1597, мало не рік, і як зїхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову. Пізніш багато про нього навигадували: ніби то його посадили на розпаленого коня, і так замучили, або що його посадили в розпеченого бика і він там згорів на попіл, та инше.

А все ж таки „гадина», як звав Жолкєвский українське своєвілля, була тільки придушена, а не задушена. І не було ради на неї… Тільки того, що король видав універсал, щоб не пускати нікого з України на Запорожжя, арештувати і ловити людей „безъ службы», а хто вчинить якусь „збродню» (злочин), то смертію карати, не пускати Запорожців на Україну, усіх козаків, не записаних у реєстр, повернути у поспільство; за гетьмана („старшого») козацького щоб мали тільки того, хто призначений за гетьмана у реєстрових козаків.

Як би вважати на заходи польського уряду проти козаків, то могло б здаватися, що козаччині прийшов вже край. Проте нічого не помогли ніякі кари, і не минуло й два роки, як козацтво набралося знов такої сили, що його жахалася уся Польща. А ще два роки далі – той самий польський уряд, що вигадував yайхитріщі способи, як би винищити козаччину, мусів сам обернутися до козацтва за поміччю. Поки Запорожжя з своїми дніпровими та наддніпрянськими нетрами не опинилося в руках у панів, не можна було задушити козаччину.

Після Солоницького бойовища козацтво позбулося кращих своїх сил, артилєриї (гармат та иншого), почесних військових знаків (клейнодів): бубнів, литаврів, коругов і таке инше. Тільки півтори тисячі козаків, з Кремпським на чолі, видерлося якось з облоги на Солониці і втікло на Запорожжя.

Микола Аркас. Історія України-Русі. ПЕРІОД ТРЕТІЙ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654) http://exlibris.uaweb.org/arkas/period_3.html