Вполне типичное явление современной (да и вообще) украинской культуры: грузинская музыка (Константин Меладзе), еврейский текст (Диана Гольде из Эстонии), исполняют латыш русского происхождения Стас Шуринс и Украинка с большой буквы — Нина Матвиенко.

Эта страница сделана в помощь тем, кто изучает русский и украинский язык и готовится к путешествию на Украину и в Крым. Обратите внимание: буква «i»  показывает текст на украинском языке. Нормальное общение на Украине, это когда одни люди говорят на русском, а другие на украинском. Нормальные русские на Украине отлично понимают украинский, а нормальные украинцы без проблем понимают русский язык.

Нина Матвиенко

Нина Матвиенко

Для многих русскоязычных украинцев самый лучший язык поэзии и песни это украинский язык. Для меня (надеюсь, что и для многих крымских русских) песенное звучание украинской мовы это настоящее сокровище. Нина Матвиенко обладает необычным голосом, но в этом нет ничего гениального и уникального — это «всего лишь» именно такой голос, который «заточен» для украинской песни.

В этом секрет того, что многие молодежные группы и молодые вокалисты считают счастьем петь вместе с Ниной Матвиенко.

Видео: уроки украинского языка для Стаса Шуринса и клип Квiтка душа

Стас Шуринс и Нина матвиенко — «Квітка душа»

Новий Канал

Дата загрузки: 2 дек. 2009 г.
Фабрика зірок-3. Гала-концерт (29.11.2009)

Квiтка душа

Ой не зоря в небі запалала.
То на землі квітка розквітала.
Там, де трава, як зелений шовк
Ранок прийшов,
але квітку не знайшов…

Ой то цвіла, то не квітка красна.
Ой то душа, що шукала щастя,
Квітка-душа, ніжна і жива.
Вітер почув і приніс її слова

Неси-неси…
Дай Бог.
Віри і сил
Дай Бог
Щастя усім
Дай Бог.

Ой де весна коси розплітала,
Квітка цвіла і не облітала.
Мрії і сни, зеленa трава,
Тільки душа і квітуча і жива.

Неси-неси…
Дай Бог.
Віри і сил
Дай Бог
Щастя усім
Дай Бог
Неси усім…
Дай Бог.
Щастя усім
Дай Бог.

Знаменитая певица рассказала читателям «КП» о «буржуазном национализме» и тайне своего рождения.
— Здравствуйте, Нина Митрофановна! Это Наталья из Киева. У меня знакомые живут в Казахстане – так там по радио и телевидению постоянно крутят ваши песни. А вот у нас, в Украине, их почти не слышно – попса заняла все радио- и телепространство. Почему так происходит? Куда мы катимся без высокой культуры?

— Не чути мого голосу? Я вважала, що так багато співаю… Звичайно, менше по радіо крутять, бо я не дуже ходжу на ці зустрічі. І друге – концертів мало в мене, бо треба шукати спонсорів, а я не вмію це все робити. А так, звичайно, де запрошують – обов’язково їжджу. Часто виступаю на площах, на день міста. 20 листопада буду в Оперному театрі виступати.


— Ніно Митрофанівно, це з Харкова вам телефонують…

— Чи були листи з Харківщини саме від вас?

— Так.

— Там ви просили, щоб за квартиру допомогти? Я передала цей лист в вищу установу, щоб вони розібралися. А ще – з віршами…

— Так. А можна ще прислати вам своїх віршів?

— Звичайно, тільки про любов пишіть.

— На яку адресу писати?

— Пишіть на головну пошту, до запитання. Я вам дуже дякую.

— Ніночка, вот узнай, кто тебе звонит!.. Это Саша Якимчук!

— Саша, це ти?

— Так. Хочу побажати тобі усіляких гараздів, щоб ти довго співала, радувала всіх нас. Вити уже нет, к сожалению, нашего оператора…

— Та ви що, а що сталося?

— Що сталося? Немає його… Картина твоя є, але я її не бачу – хотів переписати, але не получається. Ніночка, якби ти могла дати мені телефон свій.

— Дзвони (диктует номер свого телефона).

— Ниночка, счастья тебе огромного, услышал о тебе – сердце забилось сильно!

— Значить, живе серце, якщо б’ється.

— Добрый день, Нина Митрофановна! Читал о вас в периодике, что в свое время вы дружили со многими украинскими диссидентами. Кажется, даже в трагически погибшим Василем Стусом… Если не секрет, расскажите об этом! Как познакомились, что они за люди? Кстати, вам, наверное, тоже в советское время доставалось от властей за «буржуазный национализм»?

— Саме цікаве, що я так і залишилася мабуть. Саме слово «буржуазный националіст» до сьогоднішнього дня залишилось для мене нерозкритим. Це надумані речі. Але патріоти, люди, які жертвують власне життя, я їх дуже поважаю. І я була дуже добре знайома з Євгеном Сверстюком з цієї команди. Тому вважаю, що така сторінка в моєму житті, може вона менше всього в культурі озвучена, але в моєму житті це найважливіша сторінка. Є серед моїх друзів люди, які сиділи, були на засланні, проходили концтабори, а я жила з чоловіком, якого теж переслідували, і його батька…

— Вы можете рассказать какую-то историю?

— Я можу розказати. Лише не буду називати імена. Коли хлопці повернулися з тюрем живі, то багато з них розказали багато історій, що коли витривалість, терпіння того, що відбувалось, було вже на рубежі, коли люди не знали чи будуть вони жити, в цей час вони чули по радіо, як спасіння, українську народну пісню «Висока верба», яку співала я. Так ми за сотні й тисячі кілометрів знайомилися, не знаючи один одного. І таким чином пісня рятувала хлопців.

— Нина Митрофановна! Помнится, в 2000-м году вы спели вместе с рок-группой «Океан Эльзы» композицию «То була весна». Получилось захватывающе, как на мой взгляд! Ну а потом у вас больше не было экспериментов с рок-музыкантами? Может, с Олегом Скрипкой из «ВВ», или другими?

— Я вам розкажу історію з «Океаном Ельзи». Перша у нас була «Із стріх вода капає». Хоча для мене це був таки маленький варіант, хотілося щось більше заспівати. А ось другий проект… Коли ми переспівували пісню «Мальви» Івасюка, я думаю, ну що ж нового я знайду в цій пісні, коли її вже так гарно виконала Софія Ротару? Але раптом уявила собі, що син проріс отою квіткою і він розмовляє з мамою, яка ще жива. Раптом прийшло на думку, що саме через маму можна виконати її колисковою, і я придумала вставити в середину такий текст колискової (співає). Дуже гарне запитання, дякую вам!

— Здравствуйте, дорогая Нина Митрофановна! Я живу в Чернигове. Считаю вас величайшей артисткой. А потому и больно, что в нынешние бездуховные времена родная страна не оказывает вам достойного вас уважения. Вы никогда не думали эмигрировать? И если да, то куда?

— Нікуди не поїду, ні за які гроші, ні за які мільйони. Там така ностальгія! Я була в Нью-Йорку 1,5 місяці в 1995 році, в Детройті, у Філадельфії, але так додому хотіла! Звичайно в юності, коли ми приїхали в 1967 році вперше в Канаду, то я була молода, і всі хлопці хотіли на мені одружитися. Ми зустрічалися на квартирах, нас не пускали спочатку. Але потім було таке сильне бажання тамтешніх українців з нами зустрітися, що вони тин, яким було огороджено … , поклали на землю, прийшли до нас і почали на колінах благати. Звичайно, Авдієвський уступив і, порадившись з Україною, нам дозволили цю зустріч.

…Ніколи не поїду. Хай там дуже добре, але Україна є Україна, комусь і тут же треба жити. Тут мій Бог, мені здається, що тільки тут Він є, і я з Ним тільки тут можу поспілкуватися.

— Здравствуйте, Нина Митрофановна! Это из Запорожья. Вопрос такой: наверняка к вам после концертов подходят молодые люди и говорят: «Вас так любят слушать мои родители!» Признайтесь, не обидно такое слышать?

— Я прямо квітну уся від цих запитань. Дійсно, кожен, хто не приходить: «Ой, ви так на мою маму схожі». А один каже:

— Ой, я просто в вас влюбився!

— Чого?

— Ви так на мою сестру схожі.

А інший каже:

— Ой, ви на мою бабусю ну так схожі.

Або:

— Моя бабуся, мама вас так люблять!

А я питаю:

— А ви?

— Ну звичайно, що і я, бо я ж до вас підійшов.

Так справді буває. Я не шукаю в цьому нічого образливого, мені навіть цікаво, що я є уособленням мами, сестри, бабусі в Україні.

— Это Тарас, Киев. Здравствуйте! Расскажите, пожалуйста, как вы прокладывали себе путь на певческий Олимп?

— Я вважаю, що дуже легко. Труднощі були тільки з політичної сторони життя, з соціальної. Але внутрішньо – я вважаю, що дар божий, його треба тільки підтримувати, розвивати, а все інше поповнюється, коли ти вдячно до нього ставишся. Дуже жалію, що я, не розуміючи, дуже витрачала свій голос, багато співала – була така романтика! В школі, коли ми вчилися в хорі Верьовки, то такі рулади запускали. Але скажу, що не важко, тому що як я вважаю, якби в мене забрали цей хліб, то я просто б вмерла. Це хліб, це Бог подарував мені такий хліб, такий дар і якби в мене це забрали, я б просто згасла. Як жінка, як квітка, як любов.

— Як ви вважаєте, кожна людина має цей божий дар?

— О Боже, звичайно! І він обов’язково проявляється. Але інколи людина його душить, не дає йому виходу – займається бізнесом тощо. Врешті решт виявляється, що той бізнес летить у нього шкереберть, а в нього раптом таки відкривається дар художника. І він у тому торжестві думає: «Та скільки ж років я був обкрадений?»

— Ну, а кто первым поддержал вас, кто «взял за руку и вывел в люди»?

— Чесно скажу, якось так доля склалася. Коли вчилася в інтернаті, я займалася спортом, але мене завжди тягнули в хор, це був мій обов’язок. Але був один такий момент: моя вчителька Людмила Іванівна в Коростині раптом каже, що вона чула по радіо, начебто при хорі Верьовки є студія, от ти можеш там поспівати? Звичайно, я поїхала, тобто я не чекала, що мене хтось поведе за ручку, я скрізь йшла сама, ось це мене і спасло, що я йшла на зустріч долі.

— Важко бути людиною самовпевненою, як на мене.

— Були такі моменти: коли я слухала багатьох співачок, у мене була ось ця самовпевненість. Я слухала їх голос. І коли я слухала Зикіну і «включала» потім себе, то думала: «А я буду українською співати, тому що в мене є свій колорит, своя тембральна окраска». А ще були такі люди, як ви — добрі, грамотні, розумні, із великим талантом слухання, вони мені підказували, показували, щоб я була впевнена, що я правильно це роблю.

— Дорогая Нина Митрофановна! Ваше лицо излучает доброту и тепло, а глаза полны мудрости. Кажется, что вы никогда не торопитесь и никогда не суетитесь. Это так?

— Як вам сказати. Наприклад, я все записую: куди мені десь іти, а о такій-то годині треба суп зварить, тож повинна це зробити, а потім вже бігти. А є і такий момент, якось моя племінниця, яка називає мене мамою, каже: «Мамо, ну коли ви у хаті, ви така звичайна жінка, із цим бантиком на голові». (Бо я так складаю вузлик на голову, там щеплюю його, звичайний спортивний костюмчик, лопочу по цим сходинкам сюди-туди, аж мокра. А потім виходжу на вулицю і так раз і включилася). А вона каже, от ви вийшли на вулицю – і ви інша. І тоді я виходжу на світ, я зразу починаю закохуватись, я повністю себе віддаю всім, хто іде мені на зустріч. Але це коли у мене хороший настрій, коли я цвіту всередині, коли в мене сонце в душі, коли я винесла це сонце з хати. А оце сонце з хати завжди залежить від мого чоловіка, від моїх дітей. І я так дякую Богу, щоб це сонце їм в першу чергу йшло, щоб вони мене також заряджали, щоб не дай Боже я інколи сердита, справді. І інколи страдають наші журналісти, бо я їм можу відмовити, не то що в грубій категоричній формі, тому що – чому ви дзвоните в притик, коли в мене сьогодні свято, коли я іду на свій ювілей, а ви мені дзвоните, щоб я прийшла на радіо? Ну де ж мені ці сили брати?! Тобто деякі люди не можуть включитися у мій крос, у мою дистанцію дня.

— Приветствую вас, Нина Митрофановна! Это Наташа из Днепропетровска. Ваша дочь, насколько я знаю, пошла по вашим стопам – тоже стала певицей. Какое направление, стиль она выбрала для себя в творчестве?

— Так, доця 26 років нудилася, вона з 10 років зі мною їздила по Америці, ми там були півтора місяці, вона співала. І така смілива, по п’ять, по шість пісень дуже тяжких вона співала, це «Ішло дівча лучками», «Коріння», «Мазури». І така складна програма, вона мене інколи рятувала там. А потім раз – все припинилося. Але одного разу, коли вона збиралась до школи (в старших класах), вона раптом якусь пісню мою заспівала! А ми сиділи в іншій кімнаті й подумали, що то чи радіо десь включили, чи по телебаченню. Коли ж це прислухалися, а це наша доця співає! Ну просто один в один мій голос! Але я не могла її ніяк виважити, зкермувати, і вона, і ми так й сиділи на пороховій діжці – куди ж то її потягне. І тут на тобі – заміж дуже рано вискочила. І пішла вчитись чомусь до Інституту культури, хоча й ходила в школу Лисенка… Тобто в неї були раптом атаки якихось інших думок. От їй хотілося в сучасний цей світ ввійти, не то що бізнес, у цю рекламу, якось там себе проявити. І пішла, й працювала. Але перемогла все ж таки пісня. Оце те, що я говорила перед цим: Божий дар переміг у ній. І я рада тому, що ми зразу включилися, в потік такий ввійшли двоє, що тільки бігали записи робили. І що, знаєте, вона почала співати? Мої пісні, ті що менше я співала, «Ой, ти зозулька рябенька…», потім пішли пташки – «Сизокрилий голубонько», тобто така ніжність, делікатність пішла в піснях. Оце на гастролях була зі мною, у дуже тяжкій дорозі, де ми кожен день по 500 км проїжджали, 5 днів ми нічого не бачили, тільки дороги. 2 концерти на день і з українцями зустріч. І вона дуже активно включилась, просто такий старт взяла, що я їй радила: доцю, поїдь відпочинь потім, бо так, кажу, можна і з язиком висолопленим десь впасти в кутку. Я думаю, що можна нарешті сказати, що я відпочину на її лаврах. Я вірю, що вона візьме цю дорогу мою і продовжить юність мою.

— Добрый день, меня зовут Александр, я звоню из Житомира. Нина Митрофанова, я недавно где-то по радио слыхал, что вы отказались от зарплаты в национальном ансамбле «Киевская камерата», солисткой которого вы являетесь более 15 лет. Почему так? Неужели вам деньги не нужны? Или решили покинуть этот коллектив?

— Ну, так склалося, але я не кидала ансамбль. Хор Вірьовки я справді залишила, тому що мама помирала, і ще були мої внутрішні роздуми – я зрозуміла, що мені треба рости далі. Я з вдячністю відпрацювала у хорі і залишила його, бо хотіла трошки побути камерною співачкою. Зараз також: мені ніхто не пропонує іти з «Київської камерати». Я так думаю, може мені треба поступитися у ньому місцем для дочки. Аби вона вже там співала. Але міністерство культури мені подзвонило і сказало, що ніхто вас не жене: і для доці буде місце, і для вас. Звичайно, в душі я хочу ще там бути, бо якщо вже кажуть, що тобі 60 і ти повинна іти на пенсію, це мимоволі тебе робить такою, як би Шапокляк… Починаєш ну якось здаватись чи що, не те що здаватись, а в дзеркало більше дивитись, шукати морщини. І так думаєш: та ні, ще не всі морщини, ще не виорана нивка на моєму лиці.

— Добрый день! Нина Митрофановна, ваше мнение: как спасти народную песню? Старушки в селах умирают, и она уходит в небытие вместе с ними… А даже такие великие мастера, как вы, не смогут спасти народное творчество в камерных концертах. Как быть, где выход?

— Ви зачепили саме слізне, саме те сокровенне, яке сьогодні справді зникає з України. Якщо зникають села, повірте мені, це було штучно все зроблено, ішло таке задумане цілеспрямоване знищення села. А з ним і української пісні, а значить і національної ментальності, а значить, по суті, і нації. Тому я буду співати скільки я зможу ці пісні, якщо мені Господь дасть сили, в мене ще дуже багато недописаних пісень. І тому я стараюся показати цю автентичну пісню, сільську пісню. Це саме сокровенне, саме чисте, саме справжнє, це те що формується на діалектичній базі самого села, де люди тримають ці традиції. І це унікальні співи. Для мене було відкриття, що моя мама в моїй юності була доброю співачкою. І я могла в естраду піти. Але коли мені давали співати естрадні пісні, я бачила які вони мілкі проти народної пісні, які вони нецікаві. І я все одно віддавала перевагу цій пісні, яку в мене мама заклала, а саме головне, що вона заклала ту мелодику, яка несе код нації. І тому я не вибираю якусь таку дешеву пісню. А я вибираю цікаву пісню. (…співає) Тобто я любила цю широту, цю природу в пісні, там закладена було вся історія, і не тільки історія, а весь цвіт землі…

— А можна зробити якийсь проект, щоб підняти інтерес до цього?

— Таке вже відбувається, дуже багато народних колективів. Навіть у нас в університеті культури є такий народний колектив, там Синельников Іван керує. Хоч він і росіянин, але він теж захоплюється цим, і шукають вони пісні. Трошки мені, правда, не подобається, як це все імітується, як іде перекривлення діалектичних, таких делікатних речей… Але: ось і Скрипка Олег цим займається. Він коли робить фестиваль «Країна мрій», то обов’язково залучає автентичні колективи, навіть міжнародні… Рятувати треба, просто «сос!», це сигнал «сос!», його треба щоденно сьогодні показувати. Бо пісню українську не можна залишити тільки у магнітофонних записах, це буде кінець нації. Бо Європа уже прийшлі до цього, у неї уже немає сьогодні автентики.

— Нина Митрофановна! Вы, вот, недавно отметили юбилей. Скажите, ощущаете ли внутренне свой возраст?

— Ні, я вам скажу, мені справді 60. Але серце зовсім інше, і ноги інші, і тіло інше, тільки я не розумію чому це так відбувається… Я взагалі всім бажаю вірити в себе, бути вільним від років, не вписувати себе у цифри, а жити просто натхненням, жити тим що ти сьогодні є, і дякувати за те що ти є.

— Здравствуйте, Нина Митрофановна! Читал про вас где-то в Интернете, что вы родились по счастливой случайности. Если не секрет, можно об этом поподробнее? И вообще о вашем детстве: от кого из родни у вас такой чудесный голос и т. п.?

— По-перше, я думаю, що є такі ситуації, коли богом дарована дитина. У нас 11 в сім’ї і я 5-та по народженню, багато не народилося. (11 народилось, 15 — ні). І мене так само мама пішки ішла до лікарні лишати мого життя. Але тато – дивно!.. Ні за ким не поїхав, сів на коні і з такою швидкістю гнав і догнав маму біля самої лікарні. Ще б один крок, і він би її там не знайшов. І таким чином я народилась, вагою 2 кг 100 гр. І прийшла жінка (я думаю, що це йшли посланці Божі), зайшла в хату і сказала мамі: «Дайте глянуть на цю дитину» (а колись же не дозволялось дивитись на маленьке дитятко). Але мама її допустила. Жінка подивилась на мене і каже «маленька така». А мама:

— Да, кусок м’яса лежить, хіба ж це дитя?

— О, ви не знаєте, яку вам принесе славу ця дитина.

Я так любила, коли мама мені це розказувала, але тоді я не зала, що це значило. І тільки з роками я відчула, що Бог мені уготовив таку долю. Я вам скажу, що якщо Господь уготовляє вам долю, вона буде нелегка. Легко було те, що легко співалося. Тільки треба берегти божий дар, в процесі бережіть цей дар, його не треба пропивати, продавати, ним треба в міру користуватися.

…Мій тато пив багато, і я дала слово перед Богом, що я ніколи не підніму чарки в межах більше, ніж може бути. Я інколи вип’ю вина, але не п’ю горілки. Раз тільки випила, бо горло боліло і згадала свого тата, ну як він таку гидоту пив. Я все горло спекла, й воно заболіло ще більше ніж було. Тепер я якщо і вип’ю – то лише білого вина, тому що я колись прочитала у святих отців, що жінкам не можна пити червоного вина. Тому що часто після 40-ка починається стенокардія від нього, тому треба тільки біле пити. Я дуже, дуже рідко можу собі дозволити 100гр білого вина, але на другий день жалію, бо в мене починається алергія. Ось як мене Бог береже, він мене все рівно попереджає: «Не пий». Я послухалась, нарешті, і тепер і цього не п’ю. Тому я за все дякую. Є такі речі: весь час мені якісь посили йдуть, з’являються люди, які мене завжди про щось попереджують. Тому я вирахувала, що всі хто має талант, хто живе, хто не каліка, хто не сліпий, не глухий – повинні нести місію на землі.

* * *

ИЗ ЛИЧНОГО ДЕЛА

Нина МАТВИЕНКО родилась 10 октября 1947 года в селе Неделище Житомирской области. С 1968 до 1991 года солистка Украинского народного хора имени Веревки. С 1991-го – солистка Национального ансамбля «Киевская камерата». В 1975 году окончила Киевский университет.

Специально для нее пишут свои произведения лучшие композиторы Украины – Евгений Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ирина Кирилина, Анна Гаврилец и многие другие.

Герой Украины, народная артистка Украины, лауреат Государственной премии имени Шевченко, кавалер ордена княгини Ольги III степени.

Замужем. Муж Петр Гончар – художник, дочь Антонина – певица.

Стас Шуринс родился 1 июня 1990 года в Латвии (Рига). Победитель популярного украинского проекта «Фабрика Зірок 3».
На проект Стаса взяли заочно, просмотрев видео с его участием в рамках интернет-кастинга, и не прогадали.
«Он не только хорошо поет, но и очень одаренный парень, — комментирует Меладзе, — полноценный музыкант, который пишет оригинальную талантливую музыку». Стас Шуринс получил главный приз в рамках проекта — контракт с музыкальным продюсером Константином Меладзе.
Имеет неоконченное высшее, РТУ, факультет «Администрирование таможни и налогов». Единственный опыт работы — компания Alice and Co, фасовщик фенов. Кумиры Christina Aguilera, Justin Timberlake. Первая песня Шуринса, «Сердце», сразу же стала хитом.

… Не знаю, внешность и манера пения Стаса напоминает нечто кавказское или цыганское. Но это не важно. Важно, что Стас продолжает большое имперское искусство Евразии. Важно, что он сделал большой подарок Украине. Важно, что он понравился Нине Матвиенко.
Очень надеюсь, что Стас не будет офицером таможни или налоговым инспектором. Но будет хорошо, если налоговики и таможенники услышат его песни.

Константин Меладзе
Холод и грязь.
Слякоть.
Большой, пахнущий плесенью барак.
Двое парней. Молодых. Здоровых. Замёрзших и поэтому немножко злых.

— Слушай, Костян, ну какого мы тут с тобой делаем? Кому нужна эта уборка урожая, он же всё равно гниёт. И если нас сюда пригнали – могли хотя бы позаботиться о том, чтобы обеспечить более приличное жильё. Здесь же холоднее, чем в холодильнике!

Макс спрятал ладони в рукавах растянутого старого свитера. В эту минуту он с благодарностью вспомнил старую бабушку в кресле-качалке, которая всю свою бабушкинскую жизнь только и делала, что негромко постукивала спицами, благодаря чему у всяких несознательных внуков появлялись такие удивительные тёплые вещи. Которые потом так бездумно растягивались и теряли форму.

Костя посмотрел на свои замечательно красивые шерстяные носки.
— Ты на гитаре умеешь?
Вопрос, кажется, застал друга врасплох. Макс задумался на секунду.
— Ну… Первая, третья, пятая ступени… вроде как Испания. Я так, несерьёзно. Очень слегка и очень… Самоучка, короче.
— Ну, я, знаешь, тоже не Гилмор, да и вряд ли когда-то стану им. Мы вон с братом по юности брали пластинки и всё подряд снимали. В четыре руки. Пока гитару не заимели. В общем… Что даром время терять, давай, что ли, поиграем. А то со скуки сдохнуть можно.

Спустя полчаса оба поняли, что «доигрались».
Вокруг чудесным образом образовалась толпа, народ подпевал, кто-то пританцовывал. Дружно обсуждали, что «вот тут, ребят, вы лажанули… да ладно, нашелся спец, ты так-то не сыграешь… да чо я, я ничё, только сказал, что слышу…» и так далее.
Обычно так же разносятся слухи о том, кто с кем встречается. И все сразу реагируют.
А тут народ пришел слушать. Косте даже понравилось. Так неожиданно… Что-то внутри ёкнуло.

— Здорово, слушай… Костя, так ты гитарист! – пряча в ладонях зажженную сигарету, сообщил сокурсник. — Не, правда, здорово… Теперь все девчонки твои…

А нужны они ему, эти девчонки… И так ходят, в глаза заглядывают. А что-то надо другое.
Совсем другое.

Мда…
И когда же это было…
Господи, давно-то как… словно в другой жизни.
Что изменилось?
Та же слякоть на улице. Та же серость. Даже страна та же.
Только дом свой. Студия-бункер в подвале. Свой мир. Свои люди. Всё своё – и совершенно… другое.
В общем — всё, как полагается знаменитому.
Увековеченному.
Признанному.

ВСЯ ПРАВДА О ПРИБАБАХНУТЫХ ИЛИ ПОДЛИННАЯ ИСТОРИЯ ЖИЗНИ КОСТИ МЕЛАДЗЕ http://www.meladzeland.ru/konstantine/history/km-biography.html

=====================

Поэтесса-песенница Диана ГольдеНикогда не иду на поводу у капризных артистов»
Всеволод Цымбал, Ольга Кунгурцева
Поэтесса-песенница Диана Гольде остается темной лошадкой украинского шоу-бизнеса. Во всем виновата ее гиперскромность. Мало кто знает, что Гольде пишет шлягеры для украинских звезд — Таисии Повалий, Виталия Козловского, группы «Авиатор», Светланы Лободы, дуэта «Не Ангелы». С поэтессой встретились корреспонденты «Известий в Украине» Всеволод Цымбал и Ольга Кунгурцева

вопрос: Вы родились и выросли в Эстонии. Каким ветром вас занесло в Киев?

ответ: В свое время я поступила в Москве на вокальное отделение училища имени Гнесиных. Параллельно много работала, освоила немало профессий. Деньги были нужны отнюдь не на развлечения — чтобы элементарно выжить. Мой папа умер, когда я пошла в первый класс. Мама осталась одна с двумя детьми. Вскоре старший брат поступил в военное училище, естественно, не мог помочь. А наша семья никогда не была состоятельной. Вот я и работала, чтобы немного помочь маме и самой выстоять.

В Москве, помимо учебы и работы, постепенно начала устраиваться моя личная жизнь. Все складывалось замечательно, но мой молодой человек трагически погиб. Дальше жить в Москве я не смогла. Мне нужно было немедленно все изменить и уехать. Но не куда глаза глядят, а в большой город, где можно раскрыться и реализоваться. Домой возвращаться не хотелось. В один прекрасный день я открыла карту, закрыла глаза и наугад ткнула пальцем. Попала в Киев. С тех пор живу здесь 15 лет.

в: Вы решились на отчаянный шаг и поехали фактически в незнакомый город?

о: Здесь я никого не знала. И меня никто не знал. Единственный известный мне факт — центральная улица называется Крещатик. И если на вокзале сесть на метро, туда можно легко добраться.

В гостинице «Москва» сняла самый дешевый, самый убитый номер. Первое, что сделала, скупила всю прессу. Хотела разобраться, в каком состоянии в Киеве находится радио, телевидение, журналистика. То есть те области, в которых я могла проявиться. Увы, выводы оказались неутешительными. Но и деваться было некуда.

Я начала потихоньку изучать вечернюю жизнь города, узнавать места, где собирается творческая интеллигенция. Познакомилась с композитором Сергеем Гримальским. Он неожиданно меня спросил: «Сможешь написать стихи на уже готовую музыку?» Я, конечно, и раньше писала стихи, но чтобы сразу — на живую музыку, такого в моей практике не было. Тем не менее дала Сергею утвердительный ответ. И впрямь, почему бы не попробовать?

На следующий день купила самый простой аудиоплеер, вставила кассету с его музыкой, начала думать. И знаете, получилось.

в: Гримальский изначально задал вам предварительную тему?

о: Нет, чем предоставил полнейший простор для творчества. Пиши, что хочешь. Кроме того, раньше я наивно думала, что на Украине все говорят исключительно по-украински. Столкнувшись с тем, что в Киеве народ практически русскоязычный, почувствовала себя полнейшей идиоткой. Я ведь благодаря хорошему знакомому в совершенстве выучила украинский, включая грамматику. Мне даже поставили правильное произношение. Зато в дальнейшем эти уроки здорово пригодились, сегодня я с легкостью пишу и на русском и на украинском.

в: Как назывались первые стихи на музыку Гримальского?

о: «Не забувай». Ее спела Женя Власова. Вскоре эта вещь стала популярной. А потом сработала цыганская почта. Стали появляться заказчики. Я перестала бедствовать, хватало на более-менее приличную жизнь. Начала активно сотрудничать с Виктором Павликом, Петей Черным, Димой Климашенко, Катей Бужинской, Таей Повалий. С Таей и Игорем Лихутой мы дружим до сих пор. Говорят, человека портят деньги и слава. Эту супружескую пару не испортит ничего.

в: Российские певцы исполняют ваши песни?

о: Конечно. Самое смешное, что сама я в Москву не езжу, никому себя не предлагаю. Еще несколько лет назад, когда поэтессу-песенницу Диану Гольде, мягко говоря, никто не знал, я познакомилась с Константином Меладзе. Он в меня поверил, и в мюзикле «Вечера на хуторе близ Диканьки» доверил сделать финальную песню, которую спели Ани Лорак и Олег Скрипка. Дальше чередой пошли «Сорочинская ярмарка» (там четыре мои творения), «Золушка», где Лариса Долина исполнила мою «Зима-зима». Сосо Павлиашвили отлично спел «Магию любви». Недавно Константин Меладзе пригласил меня поработать в последней российской «Фабрике звезд-7». В свет вышли сборники, где есть мои треки.

в: По уровню творческой плодовитости Диану Гольде часто сравнивают с российской поэтессой-песенницей Ларисой Рубальской. Правда, с одним существенным «но». Рубальская постоянно на экране, часто дает интервью, она узнаваема и популярна, а о вас рядовые слушатели практически ничего знают.

о: Объясню почему. Долгое время я искренне считала, что не имею права говорить о себе вслух. И уж тем более появляться на телевидении, давать интервью, что-либо комментировать. Я была уверена, что не до конца сформирована как человек, опасалась, что мое мнение может быть некомпетентным, а в жизни я добилась не много.

в: У вас гнесинское вокальное образование. Почему сами не рискуете запеть?

о: Подобные попытки были, но я быстро прочувствовала весь ужас певческой профессии. Независимо от настроения, внутреннего состояния ты обязан ежедневно выходить на сцену, исполнять одни и те же песни, хотя тебя от них давно тошнит. Я люблю делать то, что логически обоснованно. Возможно, когда-нибудь позволю себе собственный творческий вечер. На нем точно спою.

в: Когда слова уже положены на музыку, но артисту они по какой-либо причине не подходят, с их стороны случаются капризы, просьбы переделать?

о: Редко. Я не позволяю капризничать. К тому же, многих «зірок» знаю чуть ли не с дебюта на сцене и в курсе, что можно предлагать, а что нельзя. Хотя случается, что я непроизвольно не учитываю ряд моментов. К примеру, раньше у человека был дефект речи, ему и сегодня неудобно произносить некоторые словосочетания. Или же у артиста предвзятое отношение к определенным словам. Ну не может он спеть «черт с тобой». Это можно понять и подкорректировать. А если начинаются претензии в плане переноса запятых, то я в таких случаях прощаюсь с заказчиком. Никогда не иду на поводу. Мне тоже не всегда нравится, как исполняются мои стихи. Тем не менее понимаю: у каждого есть продюсер со своими требованиями, есть определенный образ.

в: У вас есть поэтические сборники?

о: Нет, поскольку я себя поэтом не считаю.

в: А кем вы себя считаете?

о: Поэтом-песенником. Это разные вещи. Песенная поэзия содержит некие математические формулы. Мы зажаты в единицу времени, в куплет-припев. Изначально такая поэзия предполагает хитовость произведения, чтобы, услышав его, человек с первого раза начал напевать, и чтобы в идеале хотел услышать еще и еще. А серьезные стихи не пишут ради того, чтобы их тот час запомнили. Настоящая поэзия — это состояние души.

в: Не можем не спросить о песне «Юра, прости, Юра, прощай!» в исполнении дуэта «Не Ангелы». Это правда, что она про личную жизнь продюсера группы Юрия Никитина?

о: Комизм ситуации заключается в том, что изначально песня имела «текстовую рыбу» — она была о городе. Но я решила сделать ее о любви, и для оригинальности вставить в слова мужское имя. На музыку отлично легло имя Юра. Конечно, я спросила у Никитина разрешения, все-таки дуэт «Не Ангелы» только о себе заявили, а тут — «Юра, прощай!». Но ему идея понравилась. Никто даже не предполагал, что песня произведет эффект разорвавшейся бомбы.

Я люблю читать прессу, не связанную с шоу-бизнесом. Поэтому, когда в одном серьезном издании увидела статью об отставке Луценко под заголовком «Юра, прости, Юра прощай», была по-настоящему шокирована. Господи, фразу, написанную шутки ради, даже в политику засунули! И тогда я эту песню возненавидела. Мало того, что она звучала из каждой мобилки, на всех радиостанциях и музыкальных каналах, так ее еще и в судьбу опального министра вплели.

Источник http://old.izvestia.com.ua/?/articles/2008/07/09/201157-13