Удивительный человек, его значение в науке все-таки требует знания украинского языка. На русском ничего подобного не публиковалось. Я, в меру своих способностей, постараюсь убедить, что даже компьютерный перевод работ Леонтия Войтовича с украинского на русский язык прояснит многие непонятные темные моменты в истории взаимоотношений России (Московии), Украины (Руси), Польши, Литвы, Валахских княжеств (Молдовы, Румынии, Гагаузии) и Крыма. Главные работы Войтовича о династии Рюриковичей (ну это специфика России — никаких других великих князей там как бы не было) и о всех княжеских династиях Восточной Европы.

Леонтий Войтович, украинский историк, специалист по генеалогии княжеских династий Восточной Европы

Леонтий Войтович, украинский историк, специалист по генеалогии княжеских династий Восточной Европы

Работы Войтовича (историей он стал заниматься только после учебы на конструктора-тракториста) имеют значение не только для аристократии. Верите или нет, но для династий дальнобойщиков и железнодорожников они тоже имеют познавательный интерес — кавалерия имела всегда клановую организацию. Князь не был паном, а жители на его землях не были холопами.

Не только воины, и не только табунщики, но и конюхи, обозники, плотники, печники, гончары, котельники, травники, косари, кузнецы, кожевенники и другие ремесленники — все они были родственники и все шли в дальние походы на войну или защищали свою землю вместе.

Юго-восток Украины, а также несколько областей России, которые входили в Северскую землю: Орловская, Курская, Белгородская, Смоленская это не только тональный язык с гэканьем, это еще особая самостоятельность, особый взгляд на свою личную роль в обществе и природы. Это не «праздник непослушания», а жизнь своим умом. Ну, я опять о том, что не надо сильно искать свои княжеские корни. Если у вас широкие плечи, овальное лицо и кривые ноги, и есть постоянное желание ездить верхом — вы кавалер, шевалье, джигит. И не позволите никому давать вам непонятные и необоснованные приказы и распоряжения, потому что батька и сынок это не пан и холоп. Это другой стиль управления.

Ну об этом ниже. Сейчас официальные данные из википедии:

Леонтий Викторович Войтович (род. 16 мая 1951, Еманжелинск, Челябинская область, Россия) — украинский историк; доктор исторических наук (2001); старший научный сотрудник отдела истории средних веков Института украиноведения имени Ивана Крипякевича НАН Украины; заведующий кафедрой истории средних веков и византинистики Львовского национального университета имени Ивана Франко. Лауреат Государственной премии Украины в области науки и техники.

Биография

1972 — закончил механико-машиностроительный факультет Львовского политехнического института. Работал в Береговском филиале Всесоюзного института ремонта и эксплуатации машинно-тракторного парка (на должностях от конструктора III категории до ведущего конструктора и заведующего сектором), главным механиком и главным инженером Береговского мебельного комбината, первым заместителем председателя Николаевской районной государственной администрации и заместителем председателя Николаевского районного совета Львовской области.

Историческими исследованиями занимается с 1981 года под руководством доктора исторических наук Ярослава Исаевича.

В 1994-м — защитил кандидатскую диссертацию «Удельные княжества Рюриковичей и Гедиминовичей в XII—XVI веках» (научный руководитель Ярослав Исаевич).

2001 — защитил докторскую диссертацию «Княжеские династии Восточной Европы (конец IX — начало XVI века): состав, общественная и политическая роль» (научный консультант Ярослав Исаевич).

С 1995 — старший научный сотрудник отдела истории средних веков Института украиноведения имени Ивана Крипякевича НАН Украины (по совместительству).

Сфера научных интересов: генеалогия правящих династий, политическая и военная история Центральной и Восточной Европы в средние века.

Автор 8-ми монографий и более 240-ка статей и рецензий.

Семья Войтович (текст на украинском, при необходимости переведу) Родина Войтовичів

 Леонтій Войтович виріс у Миколаєві над Дністром (Львовская область Украины), на тому ж Підліссі на вулиці Шевченка.
Далее цитата: Мої батьки походили з двох різни гілок родини Войтовичів – черемиської та добромильської. Першою з нашої родини у місті зявилася у 1889 році, старша сестра бабусі зі сторони батька Ольга Княгиницька-Левицька (16.10.1871 – 17.02.1892), муж якої о. Василь Левицький (1866-1935) був парохом храму святого Миколая у 1889-1895 рр. Вона не змогла пережити ранньої смерті свого первістка Корнилія (1.04.1890 – 16.01.1892). Обох поховали в гробівці на Миколаївському цвинтарі, де знайшов свій спочинок і отець Василь, який згодом став митратом і кустосом Перемиської єпархії. На цю могилу, яка після війни була розорена, приїздили до Миколаєва мої дідусь і бабуся, зупиняючьсна плебанії у отця Володимира Федусевича (1885-1962). Дружина о.Володимира Євгенія з Бачинських була родичкою мого дядька Теофіла Балка, одруженою з Анною Томівною Войтович (1899-1993), старшою сестрою моєї матері. Коли у 19=45 р. переселяли українців о Перемишля та його околиць, отець допоміг їм осісти в миколаєві. У тети Анни (Теофіл Балко помер у 1954 р.) ми з мамою та маминою сестрою Павлиною ТОмівною Войтович (1905-1992) тимчасово зупинялися в 1956 р., повернувшись зі Сибірського заслання. Невдовзі приїхали мамині брати Іван Томович Войтович (1900-1967) та Тома Томович Войтович (1916-2005). У Добромилі та Львові не приписували, а у Миколаєві вдалося занйти роботу та прописатися. Всі вони жили в Миколаєві аж до смерті, Івана Томовича, який перебував у німецькому полоні 1939-1945 рр., а потім у таборах та засланні у сусмані і Хабаровському краї (1945-1953), в Миколаєві працював поштарем, і старші миколаївчани його ще пам’ятають. Тома Томович, який пораненим потрапив до рук облавників, провів 10 роківу мордовськи таборах (1946-196). У миколаєві одружився з Лесею Мельничин (1924-2003), дочкою Марії Михайлівни Пришляк. Збудував будинок на вул. П.Сагайдачного, де мешкає мій брат Ярослав Томович Войтович. Мама Антоніа Томівна Войтович (17.02.1911-8,06.1997) у Миколаєві парцювала у побуткомбінтаі, школі №2 та вечірній школі.

Мама працювала у того самого Йосифа Шнепфа, які у ті часи не побоявся взяти  на роботу жінку,  котра щойно повернулася з Сибіру. Я його добре пам’ятаю, як і його дружину Сару Наумовну, яка була моєю вчителькою російської мови та літератури. Вона звернула мою увагу на творчість поетів «срібного віку» та інші твори-перлини, які не входили до шкільної програми. А Роза Шнепф,  про яку розповідає автор, часом заміняла мою вчительку історії Галину тимофіївну Плетінь. Згадувана в книзі ольга Григоівна Недядько була моєю вчителькою української мови та літератури. А Михайлина Михайлівна Шаран – моєю першою вчителькою та доброю приятелькою моєї мами. Шкодую,  що не здогадався записати їхні спогади про довоєнну «Просвіту», захорони, дорости й літні садочки для дітей, де молоді українські вчительки, яким польська влада не давала постійної роботи, віддавали свій талант сільським та міщанським дітям.

Перший рік у Миколаєві я жив у іншого героя книги столяра Хоміцького, а потім по сусідству в домі вчителя Лукомського. Досі пам’ятаю розповіді Хоміцького про будівництво миколаївських укріплень 1911-1913 рр., в сотернах яких новітні археологи  знаходять солярні знаки дохристиянських храмів, які на піщаних стінах вирізали ровесники Ярослава Гнатіва та мої. Рештки австрійської амуніції ми знаходили ще тоді, не залишивши наступникам нічого.

Добре пам’ятаю історію «як Шнепф помагав Надольському» (з внуком того Надольського я сидів за однією партою і підтримую дружні стосунки досі). З часом та ітсоріян абувала нових деталей і подробиць, але автор переав її в тому певринному варіанті, який почув у молодості.

Я виріс на тому стадіоні де сформувалася легендарна  команда однієї вулиці, знав усіх її гарвців, як і їх попередників зі старшого покоління,  серед яких був мій сусід, знаменитий захисник Василь Лемешівський на прізвисько «Одесса». У 1962 році я вперше в житті був присутній на матчі майстрів класу «Б», де у складі СКА (Львів) виступав наш Ярослав Корецький (Льольо). Не пам’ятаю ні суперника, нір результату матчу. Ми весь час слідкували за хлопцем із нашої вулиці. У цьому ж році я гірко плакав  після програшу миколавїської команди  львівському «Сільмашу» на своєму полі з рахунком 0:2. У наступному році цей «Сільмаш» став «Карпатами».

Я добре пам’ятаю Івана Табачара, з яким дружив ще з часів географічного  шкільного гуртка, котрий провадила згадувана  Галина Тимофіївна Плетінь. Представниця родини Говиковичів Зена була окрасою нашої студентської  компанії. Обличчя Зени, як і її сестер, справді притаманні характерні вірменські риси, що свідчить про достовірність версії Ярослава Николовича.

Несколько цитат из публикаций Войтовича на украинском языке. Если нужна будет помощь в переводе на русский, я готов.

«1. РЮРИК († 879) …………………………………………………………….

Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його легендарність (2079; 565, с.382, 398-400, 416, 420-422, 602-624; 1477, с. 140-152; 395, с.215-270; 1143, с. 109-136, 343-379, 501-537; 2055; 2087, р.333-339; 2081, s.117-129; 1014, с.221-249; 1643; 1616; 923, с.42-53; 925, с.81-105; 1361, с.166-168; 1348, с.286; 961, с.214; 1508, с.20-21; 551, с.31-43; 1193, с.52-53; 500, с.15-17). Але, як правильно помітив один з найбільших польських славістів Г. Ловмяньский, «важко повірити, аби пануюча династія в XI ст. в Києві не пам’ятала діда або прадіда Володимира І.» (1915, s.577). Правда, цей же історик, аналізуючи «Похвалу Володимиру» митрополита Іларіона, який з предків князя згадав тільки Святослава та Ігоря, відкинув зв’язок Рюрика з київського династією (1015, c. 127). Цей висновок не виглядає переконливо — Рюрик не правив у Києві, його наступник Олег певно був тільки регентом, який узурпував владу, а крім того сам Іларіон не ставив собі за мету викласти повну генеалогію князя Володимира.

Згідно з традицією, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 р. в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено археологічними дослідженнями останніх років. Тотальна пожежа Ладоги бл.860 р., зафіксована археологами на стику горизонтів Е2 — Е1, була, як вважають, результатом усобиці між слов’янськими та чудськими (фінськими) племенами, які входили до складу Славії. Про цю усобицю напередодні запрошення Рюрика, повідомляють літописи. Археологічні дослідження підвищують довір’я до традиційних дат (801, с.27).

Останнім часом висловлюється припущення ніби Рюрик був ободричем з поморського міста Реріка (1508, с.20-21). Ця версія тісно пов’язана з версіями «західного» походження ільменських слов’ян, на підтвердження яких немає переконливих археологічних матеріалів. Важко повірити, що ободрицькі поселенці не залишили ніяких слідів на побережжі, а відразу зайшли далеко в глибину території, заселеної фінськими племенами, і перемогли їх, що без масового притоку з метрополії не було би можливим.

У Ладозі, на урочищі Плакун, за даними, уточненими з урахуванням дендрохронології, проведеної М.Черних, у 850-925 рр. функціонувало окреме варязьке (скандинавське) кладовище, де були і жіночі поховання. Поховання скандинавських жінок на Русі виділяються по парних лускоподібних фібулах, які скріпляли бретельки спідниці. Матеріали кладовища на Плакуні більш ніж скромні і аж ніяк не відповідають матеріалам багатої торговельної факторії. Зате вони перегукуються з відомостями Никонівського літописного звенення, де говориться, що варяги, які прийшли на запрошення словен і чуді, «едва избрашася».

Цілий ряд скандинавських саг з циклу «саг про давні часи» (Пергамен з плоского острова, Сага про Хальвдана сина Естейна, Сага про Стурлауга Працьовитого, Сага про Хрольва Пішохода, Сага про Тідрека Бернського), «Пісня про Хюндла» з «Старшої Едди» і «Молодша Едда» Сноррі Стурлусона (1361, с.69,85-88), напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на Ладогу бл. 860 р. або дещо раніше. У ньому брали участь вожді Хальвдан Старий, його батько Естейн, тесть Еймунд, Стурлауг, його син Хрольв та товариш Фрамар. Розповідь про ці події потрапила в сімейні легенди родів Хальвдана і Стурлауга, чиї скальди виставили своїх героїв головними. Пізніші обробки, при яких скальди отримували інформацію з двох різних напрямків, остаточно її заплутали.

Завоювання Ладоги було пов’язане із загибеллю місцевого князя Слави. У сагах Його ім’я передано як Хергейр-Хреггвід-Хертніт. У пізнішому фальсифікаті Іоакимового літопису (котрий був складений першим новгородським єпископом Іоакимом і, можливо, містив легендарну традицію історії Славії), який дійшов до нас через В. Татищева, цей князь названий Буривоєм, що досить правдоподібно. Вікінги захопили Ладогу між 850 р., коли було започатковане кладовище на Плакуні, та 860 р., коли відбулась тотальна пожежа Ладоги. Згідно інформації, яку передали саги, бої за Ладогу відбувались за межами міста. Конунг-переможець Хальвдан чи Фрамар (може вони тотожні) спочатку «правив своїми володіннями, радячись з кращими людьми в тій країні». Проте невдовзі небагаті вікінги почали грабувати край, що привело до повстання, очоленого місцевим нобілем Гостомислом, яке вимело пришельців з краю. Іоакимів літопис зв’язує Гостомисла з попередньою династією, що зрештою не виключено.

Подальша боротьба за владу («воста род на род и бысть межи ими рать велика и усобица») привела до тотальної пожежі бл.860 р. В такій ситуації група Гостомисла, не маючи сили справитись з противниками, могла запросити варязьку дружину, вождь якої був би ворожий Хальвдану та його компанії, що могла би скористатись з ослаблення князівства. Можливо, що землі, які раніше платили Славії данину, тепер перестали визнавати зверхність Ладоги. Тому виникла необхідність поставити гарнізони в Ізборську та на Білоозері, що і було зафіксовано в угоді з Рюриком. Такими виглядають передумови появи Рюрика у Ладозі в 862 р.»

======================

Формування  кримськотатарського народу.
Вступ до етногенезу

Войтович Л. В.

Обсяг: 214 стор.

Дослідження присвячене подоланню стереотипів сприйняття формування кримськотатарського народу як продукту монгольського завоювання, продукту симбіозу біля 30 племен і народів чи різних етнічних спільнот, які лише тепер формуються в окремий кримськотатарський народ. Проаналізована участь різних етносів, які перебували в Криму (таври, скіфи, сармати, греки, римляни, готи, алани, гуни, авари, хазари, печеніги, половці, монголи, турки, вірмени та ін.), в етногенезі кримськотатарського народу, виділено етапи цього етногенезу, етнографічні групи, які сформувалися в процесі цих етапів. Окрема увага приділена процесам утворення окремого Кримського ханства.
Книга розрахована на науковців – етнологів, істориків, археологів, філологів, студентів, освітян та всіх, кого цікавить етнічна історія України і кримськотатарського народу.

This research aims to overcome the stereotype oppinions that formation of the Crimean Tatars was a result of Mongol invasion, was a product of the symbiosis of about 30 tribes and result of Mongol invasion, was a product of the symbiosis nation. The role of various ethnic groups inhabited the Crimea (Taurus, Scythians, Sarmatians, Greeks, Romans, Goths, Alans, Huns, Avars, Khazars, Pechenegs, Polovcy, Mongols, Armenians and others) have been considered in the ethnogenesis of the Crimean Tatars. The stages of this ethnogenesis and  the ethnographic structure of these stages have been outlined. Special attention is paid to the formation of a separate Crimean Khanate.

Корінне населення Криму (греки, кримські татари, вірмени) було депортоване з рідних земель. Повернулися лише частина кримських татар, які поряд з нечисленними караїмами, сьогодні складають частину народу України. Депортація, а також давно сформовані стереотипи, досі зберігають серед більшості загалу невірне сприйняття кримськотатарського народу як продукту монгольського завоювання . Безперечно, що саме монгольське завоювання стало тим зовнішнім чинником, своєрідним каталізатором, який прискорив процес симбіозу різноетнічних народностей, занесених в Крим міграційними хвилями, і формування з них кримськотатарського народу. Але самі монголи в цьому процесі відіграли більш ніж скромну роль, практично не залишивши ні слідів мовних, ні слідів антропологічних. Однак односторонній, навіть подекуди шовіністичний, виклад історії не лише у шкільних підручниках, але й, почасти, в науковій літературі, привів до того, що серед кримськотатарської інтелігенції з кінця 80 х рр. ХХ ст. піднімалося питання про відмову від етноніму татари на користь етноніму киримли, який би прив’язував цей народ до його історичної Батьківщини.
Куди більш правдоподібним видається інший “новіший” стереотип за яким в етногенезі кримськотатарського народу взяли участь біля 30 племен і народів . Адже подібно до передгір’я Кавказу, ущелини якого заповнювали відлами міграційних хвиль різних племен і народів, Кримський півострів також заповнювали відлами племен, що прямували як з просторів Азії в Європу (скіфи, сармати, алани, гуни, авари, булгари, хозари, печеніги, половці), так і європейців, які прямували сюди суходолом (готи, руси) і по морю (греки, римляни, турки-сельджуки, вірмени, генуезці та венеційці). Однак все це потребує досконалої перевірки, наскільки ті чи інші племена та народи прилучилися до етногенезу кримськотатарського народу.

І вже зовсім невідповідним виглядає найновіший “постмодерний” стереотип за яким кримськотатарський народ лише зараз починає формуватися.
Для подолання цих стереотипів потрібні ґрунтовні дослідження процесів етногенезу кримськотатарського народу. В даній роботі на основі писемних та археологічних джерел і найновіших історичних досліджень здійснена спроба попередньої перевірки участі в етногенезі кримськотатарського народу різних етнічних масивів та народностей іраномовної групи (таври, кіммерійці, скіфи, сармати [тавроскіфи, торрекади, алани, роксолани, танаїти, саргатії, тагри і савари]), грецько- та романомовної груп (греки, римляни, генуезці, венеційці), тюркськомовної групи (гуни, булгари, авари, хозари, печеніги, половці, турки-сельджуки), германомовної групи (готи, герули, гепіди), угромовної групи (угри), слов’яномовної групи (руси), вірменомовної групи (вірмени) та монголомовної групи (монголи, татари, мангити).»

  • греки, которых депортировали из Крыма в 1944 году не были коренным населением Крыма. Вот это меня смущает. Коренным населением в этнографии считаются люди, которые прожили на территории 300 лет и более. Коренные крымские греки, армяне и другие христиане были переселены в 1778 году. После этого в Крым стали переселяться греки, болгары, армяне, сербы из бывшей Османской империи. К 1944 году они не могут никак считаться коренными народами Крыма.